Отправлено: 10.11.10 08:53. Заголовок: Еспаньоль бретон (I'epagneul Breton)

Офіційний стандарт затверджений 10 квітня 1990 року

Загальний вигляд. Компактний, міцно складений собака середніх розмірів, відносно высоконогий, справляє враження невтомного і моторного бігуна. Сильний, рухливий, енергійний і швидкий в русі. Міцна і потужна комплекція, але без грубості - характерна риса цієї породи. Без хвоста або з купованим хвостом завдовжки близько 10 см.
Ріст, вага, пропорції. Висота в загривку: 44,5-52 см. Вага: 13,5 - 18 кг Пропорції: собака помірно высоконога, формат - квадратний. Довжина корпусу приблизно дорівнює висоті в загривку (від плечелопаткового зчленування до сідничого горба). Комплекція: кістяк міцний, але не потужний і не грубий.
Пороки: надмірна растянутість.
Дискваліфікуючі пороки: ріст нижче 44,5 см або вище 52 см.
Голова. Вираз очей - енергійний, азартний і одночасно м'який, як у собак для полювання на птицю. Очі глибоко посаджені, виразні, захищені від віток чагарників густими бровами, оскільки бретон повинен активно працювати в чагарнику і підліску. Морда добре заповнена під очима, нижні повіки сухі і не утворюють кишеньки, куди можуть попасти насіння рослин, бруд і пил. Перевага віддається темним очам, хоча світліші відтінки янтарного кольору допустимі. Вуха високо поставлені - вище за рівень очей. Широкі і трикутні, висячі, доходять до середини морди, щільно прилягаючи до голови. Кінці вух злегка закруглені. Вуха покриті густою, але відносно короткою шерстю, із слабо вираженою бахромою. Черепна частина середньої довжини, округла, злегка клиноподібна. Не глибока і не широка, аби голова не виглядала грубою, і не вузька, аби не виглядати легкою. Перехід від лоба до морди добре виражений. Борозенка на лобі не виражена. Потиличний горб закруглений і визначається лише на дотик. Щоки округлі. Морда середньої довжини, складає приблизно дві третини від довжини черепа. Довжина морди вимірюється від мочки носа до переходу від лоба до морди, а череп - від потиличного горба до переходу від лоба до морди. У горизонтальній і вертикальній площинах клиноподібна морда плавно сходиться до мочки носа. Мочка носа оленячого, темного жовтувато-коричневого, всіх відтінків коричневого або темно-рожевого кольору. Ніздрі широко розкриті, що полегшує дихання і чуття. Губи сухі, щільно прилеглі, верхня губа закриває нижню щелепу, прикриваючи нижню губу. Прикус ножницеподібний.
Пороки: круглі, опуклі очі, витрішкуватість; відсутній або тужливий погляд; череп « яблуком»; різкий перехід від лоба до морди; римський ніс (горбоносость), прогнута спинка носа; широка, масивна, загострена морда, двобарвна мочка носа або нос-« метелик» ( не повністю пігментована мочка носа). Вузькі ніздрі. Сирі губи і відвислі брилі. Перекус або недокус.
Дискваліфікуючий порок: чорна (антрацитна) мочка носа.
Шия, корпус. Шия середньої довжини, суха , без підвісу і не завантажена, сильна. Високо поставлена на криво поставлених лопатках. Лінія верху злегка знижується від загривка до хвоста. Груди глибокі, доходить до ліктів, не дуже широкі і не круглі, аби не утрудняти рухів лопаток і ліктів. Ребра опуклі. Глибокі і пропорційно широкі груди залишають досить місця для серця і легенів. Спина коротка і пряма, не слабка, не м'яка, не провисла і не горбата. Круп злегка скошений. Живіт злегка підтягнутий, не опущений і не сухорлявий. Поперек короткий і сильний. Відстань від останнього ребра до стегна - три-чотири пальці. В русі поперек не повинен розгойдуватися по горизонталі, додаючи спині зигзагоподібні рухи і тим самим розтрачувати енергію. Хвіст короткий - до 10 см, природний або купований. Хвіст не має бути дуже довгим, таким, що порушує загальну рівновагу собаки. Високо посаджений, продовжуючи верхню лінію спини.
Пороки: увігнута або овеча шия (коротка, сира, низкопоставлена). Вузькі або дрібні груди. Вузький і слабкий поперек. Хвіст завдовжки більше 10 см.
Пояс передніх кінцівок. Лопатки не повинні різко видаватися і бути дуже широко розставленими - відстань між ними в два великі пальці; криво поставлені і м'язисті, з'єднуються з плечовою кістю під кутом біля 90°. Висота в загривку декілька вище, ніж в крижах. Передні кінцівки при огляді спереду поставлені паралельно один одному і не дуже широко - без розкиду або клишоногості. Пясті злегка похилі. Кістки передніх кінцівок міцні, витончені і не легкі. Масивний кістяк - такий же порок, як і довгі і легкі кінцівки. Необхідна гармонія між формами і енергійністю рухів. Висота від землі до ліктьових суглобів приблизно дорівнює відстані від ліктя до загривка. Лапи міцні, декілька менші, ніж у спанієля, склеписті, із зібраними пальцями і товстими подушечками. Шерстний покрив на лапах - помірний. Ідеальна лапа має бути овальною, з твердими подушечками. П'яті пальці можна видаляти.
Пороки: прямовисно поставлені лопатки. Дуже похила, м'яка пясть. Плоскі, розбещені, вузькі лапи.
Пояс задніх кінцівок широкий, сильний і м'язистий, з потужними стегнами і хорошими кутами колінних суглобів, що забезпечують потужну і вільну поступальну ходу. Задні кінцівки: кути скакальних суглобів добре виражені, але не настільки, аби кість п'яти виходила далеко за лінію тіла. Бали за прямий постав задніх кінцівок не знімаються, поки суддя на рингу не перевірить собаку в русі. Скакальні суглоби не повинні розвертатися в сторони. Стегна покриті щільною, але не дуже густою убиральні псовиною, спадаючою до середини плюсен. Плесна середньої довжини і прямовисні - паралельні один одному - при огляді збоку. Мають бути міцними, коли суддя їх розгойдує. Лапи такі ж, що і на передніх кінцівках.
Пороки: бочкоподібний або коров'ячий постав задніх кінцівок.
Шерстний покрив густий, прямий або хвилястий, ні в якому разі не кучерявий. Структура шерсті середня - помірно жорстка . На вухах слабо виражена бахрома. На передніх і задніх кінцівках очоси.
Собак з довгою або дуже густий псовиною на кінцівках бракують дуже строго, аж до зняття з рингу.
Шкіра тонка, щільно прилегла, вільна і еластична. Вільна шкіра перешкоджає порізам і проколам при роботі в чагарниках.
Пороки: дуже сира, повна глибоких складок шкіра.
Забарвлення помаранчево-біле, печінково-біле або чале (помаранчево-чалий, печінково-чалий - суміш кольорового і білого волосся). Стандартне забарвлення плямисте або рябе.
Трибарвне забарвлення допускається, але небажане. Трибарвним вважається собака печінково-білого забарвлення з класичною підпалиною помаранчевого кольору на бровах, морді і щоках, внутрішній поверхні вух, під хвостом. Помаранчевий крап на нижній частині кінцівок.
Пороки: розмиті, бляклі кольори; підпали на інших частинах тіла, окрім вказаних.
Дискваліфікуючі пороки: чорний колір в забарвленні.
Рухи. На рисі задня лапа бретону повинна лягати у відбиток, залишений передньою лапою, або перед ним. Руху кроком легкі, а на рисі плавні, рівні, з потужним поштовхом задніх кінцівок.
Темперамент. Веселий, живий . Не має бути ні злісним, ні боязким.
Дискваліфікуючі пороки. Висота в загривку менше 44,5 см або вище 52 см.. Чорна (антрацитна) мочка носа. Чорний колір в забарвленні.

 Отправлено: 19.11.10 08:54. Заголовок: Рухи. На рисі задня ..

Рухи. На рисі задня лапа бретону повинна лягати у відбиток, залишений передньою лапою, або перед ним. Руху кроком легкі, а на рисі плавні, рівні, з потужним поштовхом задніх кінцівок.
Темперамент. Веселий, живий . Не має бути ні злісним, ні боязким.
Дискваліфікуючі пороки. Висота в загривку менше 44,5 см або вище 52 см.. Чорна (антрацитна) мочка носа. Чорний колір

 Отправлено: 19.11.10 08:58. Заголовок: История породы эпань..

История породы эпаньол бретон
( Юбер Фресиньяк, перевод М. Кляцкой)

Классифицирована эта порода одной из первых во Франции. Эпаньол бретон – французская собака, одна из самых популярных легавых в Европе и США. Эпаньол бретани (предок эпаньол бретона) – потомок собак ойсел, которые использовались в средневековье для охоты на птиц с помощью сетей.

Что касается происхождения собак этой породы, вероятнее всего, они появились в результате случайного скрещивания эпаньолей из провинции Бретань (сельского работяги, которого использовали для охоты на бекаса) с английскими легавыми. Первый стандарт породы принят в 1908 году, откорректирован – в 1938-м. В процессе создания породы собаководы пытались улучшать чутье и скорость бретона путем подливания кровей сеттеров, пойнтеров и спрингеров (спрингер-спаниелей).

Первый клуб породы был создан в Лудеаке в 1907 году.

Тайна происхождения эпаньол бретона

Г-н Кермадек – бретонист, авторитетный специалист – подчеркивал: «Если бретоны, существовавшие в те времена, и были очень хорошими охотниками, все же они далеки от тех, которыми мы обладаем в настоящее время».

Из истории мы знаем, что виконт Понтавис, страстный охотник на бекаса и большой любитель сеттеров, имел псарню неподалеку от Фужере. Он регулярно охотился в окрестностях Гломе, в Коте дю Норд. Один из охранников охотничьих угодий по имени Люльзак держал маленьких собак местного разведения, качества которых виконт смог оценить на охоте по вальдшнепу. Сеттеры виконта – оранж бельтон – были маленькими, компактными и по форме напоминали скорее квадрат, чем прямоугольник. Сейчас трудно сказать, умышленно или случайно Люльзак заставил повязать одного из своих лучших «охотников» с отличными местными охотничьими собаками. Но, возможно, именно от этого союза родилась бело-оранжевая сука с коротким хвостом, которую впоследствии повязали с бело-каштановым местным бретоном. Эта сука имела настолько высокие рабочие качества, так же, как и ее потомство, что г-н Понтавис забросил своих дорогих английских сеттеров в пользу новых маленьких талантов – настоящих артистов охоты. Тогда этих собак еще не называли эпаньоль бретонами, но они объединили качества обеих пород, от которых происходили. Такова основная гипотеза происхождения породы.

Далее. Г-н Арту Эно был увлечен сеттерами и, случайно увидев работу суки его друга Понтависа, поспешил заполучить себе щенков от нее. Ему также не нравились упрямый нрав и чрезмерная любовь к пушной дичи (зверю) эпаньол бретона.

В июне 1908-го стандарту породы придали официальный статус. Кинологическое центральное общество (La Société Centrale Canine) отправило представителя в Лудеак, чтобы засвидетельствовать свой интерес к этой породе. Таким образом, можно утверждать, что потомство эпаньоль бретонов увидело свет именно в Каллаке. В окрестностях этого маленького поселка появились многочисленные представители породы. Без сомнения, основой для успешного разведения и воспитания собак стал влажный климат в поселке, а также большое количество оседлой и перелетной дичи. Это позволило привить собакам качества, необходимые для работы по болотной и водоплавающей дичи – основной специализации бретонов.

По правде говоря, здесь отбор никогда не производился на основе идеализированного фенотипа (экстерьера), предпочтение отдавалось рабочим качествам. Щенки после отнятия от суки, то есть после двух месяцев, были распределены в деревне из расчета один-два на ферму. Это давало приблизительно 30–40 вариантов разведения. Требования собаководов были очень просты: они просили крестьян хорошо накормить своих собак и оставить их на свободе на весь день в контакте с дичью, которой было много в те времена. Молодые собаки находились возле крестьян во время их работы в полях, и таким образом происходило их самостоятельное знакомство с птицей. Как только собака была ознакомлена с дичью, собаковод продавал ее или возвращал на псарню, поскольку, предоставленная сама себе, она быстро приобретала плохие привычки, которые впоследствии очень трудно было исправить. Этот метод подготовки имел преимущество – производились крепкие собаки, которые ничего не боялись в работе. Их очень часто напрямую продавали с фермы, без возврата в питомник.

Вернемся в эпоху разведения

В 1896 году виконт де Камбур выставил в Париже кобеля триколор по имени Пинсон Роял. К сожалению, эта собака вернулась без награды. В 1901-м г-н Лавессьер выставил нового бретона Дакс де Мажента в Париже. Тот также вернулся налегке. И только в 1904-м г-н Патен и его Макс де Каллак были удостоены весьма удовлетворительной оценки. Г-на Патена считают одним из первых успешных заводчиков эпаньол бретонов в Каллаке. К ним также причисляют д-ра Трегоа, который, к сожалению, не владел своей линией. К этим господам в 1919 году присоединился г-н Бурдон (дедушка дрессировщика Эрве Бурдона), получивший несколько позднее свою линию в Корнуэле. Еще до Первой мировой войны, проживая в Гуингампе, г-н Бурдон разводил эпаньолей и охотился с ними.

В действительности же, все эти заводчики (собаководы) были только любителями, никто и не думал получать от своей деятельности по разведению какие-либо доходы. До 1923 года, пока в Аргоа не приехал государственный служащий г-н Бодо. Он был заводчиком бретонов, и его собаки ценились очень высоко.

Эпаньоль бретоны из Аргоа были известны и признаны среди охотников как собаки высочайшего класса. Г-н Бодо разводил их в течение 56 лет (до самой смерти в 1980-м). Г-н Бурдон купил у него свою последнюю суку – мать чемпиона Европы Улак де Корнуэль.

Между Первой и Второй мировыми войнами заводское разведение продолжил г-н Патен. Г-н Карегги затем стал хозяином этого завода. Он был дрессировщиком и женился на дочке г-на Патена. Одновременно с питомниками г-на Бурдона, г-на Бодо и его Аргоа существовали также еще два кеннеля – г-на Дюшена с заводом в Рок Хеллу и г-на Курбьере c заводом в Мон Нуаре (приблизительно 1930 г.). Конечно, были и любители, владеющие двумя-тремя производителями, которые «вращались» и обустраивали свою племенную работу вокруг более значительного завода. Но именно эти заводчики заставили весь мир признать, что в Каллаке в определенный период производилась основная масса бретонов. На самом же деле только несколько любителей могли представить качественную «продукцию», среди которых г-н Тупен и г-н Ле Ноа, владевшие двумя-тремя суками охотничьих собак.

Приоритетом использования собак всегда была охота, отбор (селекция) производился преимущественно в весьма значимых питомниках. Распределение, следовательно, осуществлялось между теми, кто хотел завести собаку для охоты, и теми, кто занимался селекцией. Развитие питомников напрямую зависело от достигнутых результатов на выставках или испытаниях. Заводчики Каллака всегда представляли своих питомцев как на выставках, так и на испытаниях. Кроме всего прочего, они ценились и как хорошие производители, и в этом было их принципиальное отличие.